До 100річчя Журавлівського повстання 1920 року
В 1920 році селянство України, залишене наодинці з московсько-більшовицькою владою (регулярна українська армія на цей час була вже інтернована за кордоном), піднялося проти неї на героїчну, але стихійну та неорганізовану боротьбу. Розвитку повстанського руху сприяла терористична щодо селянина політика більшовицької партії.
Конкретними проявами цієї політики були нещадне переслідування церкви, зневажання рідної мови та культури, численні реквізиції, контрибуції, стягнення, повинності, продовольча розкладка, введення системи заложництва, концтаборів, масові арешти та розстріли непокірних.
Найвищим проявом селянського невдоволення в цей період був махновський рух, який охопив значні частини як Лівобережної, так і Правобережної України. Крім цього, існувало багато локальних повстань,які загрожували злитися в єдине полум’я селянської війни проти нав’язаних силою зброї порядків.
На Поділлі одним з таких повстань у цей час було Журавлівське (походить від назви села в сучасному Тульчинському районі Вінницької області), яке також охопило територію однойменної волості. Приводом до повстання послужили наступні події.
23 жовтня 1920 року в Журавлівку приїхали представники червоноармійських частин, що базувались в Паланці Ямпільського та Вапнярці Брацлавського повітів. Вони безапеляційно зажадали від сільського активу видати їм 3000 пудів хліба, 20 штук великої рогатої худоби, 10 кабанів,20 овець. За те ж, що сільська влада не змогла вчасно скликати сход з цього питання, червоноармійці додатково зажадали 10 голів худоби (така ж контрибуція була ними накладена і на сусіднє село Самгородок). Отримавши відмову, вони поїхали геть.
Наступного дня, з метою вчинити на селян психологічний тиск, в село в’їхало 50 (за іншими даними – 30) червоноармійців з кулеметами. Під тиском зброї селяни були змушені скликати сход, на якому навіть обрали комісію з 9 чоловік для збору продовольства. В самий розпал сходу почулися постріли, які викликали паніку в людей. Як з’ясувалося згодом, це ініціативна група повстанців відкрила по червоноармійцях рушничний вогонь.
Втративши близько 15-20 чоловік вбитими, червоноармійці відступили. Того ж самого дня, викликавши підкріплення з гарматами, вони близько 9-ї години вечора з’явились на околицях села. Почалися грабежі та побої місцевого населення. Наступного дня (25 жовтня) вони повторились. Крім того, червоні обстріляли з гармат села Копіївку та Шуру, які внаслідок цих обстрілів майже згоріли.
Зазнала артилерійського обстрілу і Журавлівка, по якій було випущено від 5 до 8 снарядів. «Это и вам будет за стрельбу на сходе», - злорадно промовляли журалівчанам червоні командири, натякаючи на сумну долю Шури та Копіївки. Перед своїм відходом з села червоноармійці заарештували 16 чоловік і забрали їх з собою. Більше додому вони так і не повертались.
Обурені поведінкою червоних, селяни взялись за зброю, щоб захистити своє життя та майно. Цікаво, що в цьому пориві об’єднались і ті, хто вважав себе «ідейними більшовиками», і ті, хто свого часу зі зброєю в руках боровся проти радянської влади. Хоча з боку офіційної влади це повстання і дістало назву «куркульського», проте факти говорять за інше. Двісті куркулів (саме такою була кількість повсталих селян) – занадто багато не лише для одного села, але й для цілої волості.
Крім того в повстанні брали участь і найбідніші селяни, і середняки, і заможні господарі. Багато хто з них щиро вірив, що виступає не проти Радянської влади, а проти бандитизму, уособлюваного в діях цілого ряду загонів Червоної Армії. Про це яскраво промовляє звернення повстанців до Брацлавського повітового революційного комітету від 1 листопада 2020 року. У ньому, зокрема, мовиться: «Позаяк мусимо стати і взятись за яку б то не було зброю, аж до вил і кулака і покинемо тоді, як не буде ніяких грабіжницьких банд».
На сільському сході було вирішено створити місцеву самооборону, яка захищала б мешканців села від різних грабіжницьких наїздів. Озброєні були повстанці найрізноманітнішою зброєю: від вил, сокир, обрізів до кулемета, відбитого в бою у червоноармійців.
Саме село в ті часи нагадувало військовий табір: вулиці були закидані боронами на випадок можливих кінних атак ворога, кругом були виставлені застави а навколо села роз’їжджала кінна розвідка в кількості 25 чоловік. Будь – який підозрілий подорожній звертався назад або ж затримувався до з’ясування його особи.
З самого початку повстання бойовим загоном керував мешканець Самгородка Панчук Филимон Остапович, колишній прапорщик царської армії (помер в 1952 році). Начальником штабу повстанців (знаходився в хаті Стопчатого Павла), був місцевий житель Лук’янчук Степан Гаврилович (21.12.1879 – 25.04.1938), який славився серед односельців своєю відвагою та фізичною силою.
Серед інших активних учасників повстання потрібно також виділити Олексія Петровича Івасюка, Тимофія Григоровича Рєзника, Хому Григоровича Лук’янчука, Петра Яковича Лук’янчука (був кулеметником в повстанців)та багатьох інших селян.
Невдовзі повстанці здійснюють сміливу бойову операцію проти червоного бронепоїзда, який обстрілював село. На відтинку дороги між Журавлівкою та Самгородком група повстанців на чолі з О.П. Івасюком розібрала залізничне полотно, внаслідок чого бронепоїзд потерпів аварію. Його команда була захоплена в полон і розстріляна в найближчому лісі.
Така активність повстанців викликала сильне занепокоєння у повітових властей і тому з Тульчина в ніч на 29 жовтня 1920 року для придушення повстання був посланий піший загін. На околицях села між ним та селянами зав’язався бій. За офіційними даними в ході бою було вбито одного повстанця та поранено одного червоноармійця. Зустрівши рішучий опір, червоних охопила паніка і вони відступили з села.
Тридцять першого жовтня з повітового центру до повстанців надійшов ультиматум, в якому їм пропонувалося негайно того ж дня надіслати своїх представників для переговорів. В протилежному випадку червона влада пообіцяла застосувати «найжорстокішу кару». У відповіді повстанців від 1 листопада того ж року відзначалося, що взятися їх за зброю змусила грабіжницька і терористична поведінка червоноармійських загонів, тому вони не відчувають за собою жодної вини.
Незважаючи на схильність селян до компромісу з владою, червоне керівництво все ж таки вирішило придушити повстання силою. Вирішальний штурм села був розпочатий 5 листопада 2020 року. Часткове уявлення про нього дає зведення начальника повітового відділу кримінального розшуку.
В зведенні, зокрема, зазначалось, що 5 листопада о 8 годині ранку розпочався рушничний, кулеметний та гарматний обстріл Журавлівки і Самгородка, який тривав аж до 5 години вечора. Внаслідок цього обстрілу «згоріла маса будівель, кількість не з’ясована», були численні людські жертви, хоча у згадуваному вже зведенні зазначалось, що 5 листопада о 8 годині ранку розпочався рушничний, кулеметний та гарматний обстріл Журавлівки і Самгородка, який тривав аж до 5 години вечора. Внаслідок цього обстрілу «згоріла маса будівель, кількість не з’ясована», були численні людські жертви, хоча у згадуваному вже зведенні відзначалось, що в селі «крім жінок, старих, дітей, нікого немає» (основна маса повстанців розсіялась під час обстрілу).
Після придушення повстання розпочались розправи над його учасниками. Керівники та найактивніші його учасники були засуджені до розстрілу, щоправда, згодом смертні вироки їм були замінені на 10 років таборів.
Проте це не врятувало їх від кривавої помсти більшовицької влади: в 1938 році була розкрита міфічна «контреволюційна військово – повстанська організація» в кількості 31 чоловіка (переважну її частину складали учасники колишніх журавлівських подій). Всі її члени були розстріляні 25 квітня 1938 року (згодом у 1957 році реабілітовані).
Хоча повстання і зазнало поразки, все ж завдяки подібним повстанням більшовицька влада захиталась і більшовики на деякий час були змушені серйозно скоректувати свою економічну політику. Проте, значення повстання цим далеко не вичерпується. Воно яскраво показало, що вільний селянин, який господарює у власній державі, і червоний деспотизм – явища несумісні.
Костянтин Завальнюк,
провідний археограф Держархіву області
(передрук з газети «Тульчинський край» за 2 квітня 1997 року)
