День соборності України – уроки вітчизняної історії

22 січня 1919 року у Києві на Софійському майдані сталася визначна подія в історії нашого народу – урочисте проголошення Акта Злуки: в одну самостійну українську соборну державу об’єдналися Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка.

Ідея єдності і соборності батьківських земель як і ідеї незалежності і державного суверенітету, сильної централізованої влади є головним змістом і смислом державницької ідеології будь-якого народу. Не був винятком в цьому і наш український народ. З давніх-давен, з вікопомних княжих часів ідея соборності не переставала хвилювати державотворців і політичних діячів, полководців і дипломатів, церковних ієрархів і літописців, письменників і поетів, билинників і оповідачів. Тривогою за відсутність єдності на рідних землях, осудом князівських чвар і міжусобиць, які значною мірою призвели до падіння Київської Русі, буквально переповнені давньоруські оповіді й повчання, літописи й літературні твори. „Пощо ми губимо Руськую землю”, - закликали староруські князі на з'їзді в Любечі ще дев’ять віків тому. Та марно закликали до єдності князі, літописці, автор геніального „Слова о полку Ігоревім”.

Після розпаду Київської Русі українській еліті не вдалося ні об’єднати в межах національної держави етнічні українські землі, ні зберегти їхню незалежність. Превалювання серед можновладців особистих і регіональних інтересів над національно-державними зумовили неможливість панівної верстви організувати й очолити боротьбу українців за створення незалежної соборної держави. До середини XVI ст. ідея поновлення українського князівства в їхній свідомості перестає відігравати будь-яку роль (якщо не щезає зовсім).

Лише в роки Національної революції середини XVII ст. у національній самосвідомості усього народу стався, по суті, революційний прорив: уперше після загибелі Київської держави в ній з'являється державна ідея, вироблена великим гетьманом Богданом Хмельницьким. Вона передбачала створення незалежної держави, до складу якої мали увійти усі етнічно українські землі. Ця державна ідея стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть.

Сам Богдан Хмельницький зробив усе можливе заради її реалізації. Він створив Українську козацьку державу. Не були втрачені перспективи возз’єднання в її межах усіх українських земель і досягнення цілковитої незалежності. І лише вкрай несприятливий для України стан міжнародних відносин не дозволив йому досягти мети.

Як не дивно, надзвичайно важливим етапом в утвердженні в свідомості українців ідеї соборності став один з найважчих періодів в нашій історії – епоха Руїни. Саме в цей час, за афористичним виразом козацького літописця Самійла Величка, в масовій свідомості української людності сформувалося відчуття козацько-руської вітчизни. Хаос і плутанина в політичному житті, перманентне протистояння політичних сил, братовбивчі конфлікти викликали протест і в гетьмана, і в церковного ієрарха, і простого козака, і селянина. Тому й закликав Петро Дорошенко, для якого соборна Україна ототожнювалася з Київською Руссю “от Путівля за Перемишль і Самбір аж до Сянока” “обидва береги Дніпра” з “єднатися” ”в первісній згоді й братерській любові”.

Національна революція середини XVII ст., існування держави Богдана Хмельницького, трагедія Руїни спричинилися до того, що ідея соборності українських земель стала елементом суспільної свідомості українців. Свідченням тому - знамениті «козацькі літописи» кінця XVII початку ХVШ ст. Самовидця, Самійла Величка і Григорія Граб’янки.

Справжнім Маніфестом українського патріотизму, вершиною національно-політичної думки другої половини ХVІІІ початку XIX ст. стала “Історія Русів”. В ній автор звертається до давньоруської соборності, рішуче заперечуючи протиставлення понять “Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії” та “України”.

Визначну роль у формуванні почуття соборності і українськості, безперечно, відіграв Пророк нашої нації Тарас Григорович Шевченко. Його внесок в усвідомлення національної єдності і, разом з тим, національної окремішності можна порівняти хіба що з діяннями Богдана Хмельницького.

Ідеї єдності українських земель, пролунавши зі сторінок “Русалки Дністрової”, “Руської Трійці” і «Книги битія Українського Народу» Кирило-Мефодіївських Братчиків, в поемах і віршах Тараса Шевченка і декларації Головної Руської Ради, проголошеній 1848 року, почали оформлюватися у виразну політичну програму в діяльності Михайла Драгоманова, галицьких “народовців”, ”Братства Тарасівців”, творчості Івана Франка, Юліана Бачинського, Миколи Міхновського, Михайла Грушевського, В’ячеслава Липинського, фактично усіх українських партій та інших політичних організацій кінця XIX - початку XX ст.

„Ми мусимо, — писав у зверненні до галицької молоді у 1905 році Іван Франко, - навчитися чути себе Українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції”.

Українська революція 1917-1920 років зробила реальною мрію багатьох поколінь українців про об’єднання в єдину соборну державу. Вона увібрала в себе весь багатовіковий досвід національно-визвольної боротьби українського народу. Саме в роки визвольних змагань з надзвичайною силою розкрилися творчі сили, свободолюбство і національний дух українського народу. Внаслідок української революції утворилися дві демократичні держави - Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка. Державне існування України стало історичним фактом.

Ініціатором возз’єднання українських земель виступила Українська Національна Рада – вищий представницький орган населення західноукраїнських теренів. В результаті швидкоплинних і конструктивних переговорів 1 грудня 1918 року у Фастові, тогочасній ставці Директорії, було укладено “передвступний” (попередній) договір про “злуку обох українських держав в одну державну одиницю”.

Третього січня 1919 року Українська Національна Рада схвалила Фастівський договір і призначила делегацію, уповноважену здійснити конкретні переговори про злуку.

22 січня древній Київ набрав святкового вигляду. На Володимирській вулиці перед Софійською площею була споруджена тріумфальна брама, прибрана блакитними і жовтими стрічками та гербами всіх українських земель. Близько дванадцятої години біля входу до собору святої Софії з’явилися члени Директорії, офіційні представники ЗУНР, єпископат Української православної церкви. Над площею, де зібралися десятки тисяч киян і гостей столиці, пролунало “Ще не вмерла Україна”. Після нього було проголошено вікопомне: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині український народ, звільнений могутнім поривом своїх сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя українського народу”.

Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин не було доведене до кінця. Головна з них – скрутне становище, в якому незабаром опинилися і УНР і ЗУНР. Несприятлива міжнародна обстановка відіграла головну роль в падінні двох демократичних українських республік. Проте, й при цих обставинах ми повинні віддати сьогодні належне мудрості і далекоглядності тих політиків, які в неймовірно складних умовах, долаючи величезні труднощі, сприяли злиттю двох гілок єдиного народу.

Тому, незважаючи на загальну поразку українських визвольних змагань, день 22 січня 1919 року назавжди залишиться в історії українського народу як свято Соборності України. Це був один з найвеличніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії.

Акт Злуки 22 січня 1919 року подія величезного історичного значення. Навіть залишившись тоді нереалізованим, ідеал соборності українських земель упродовж багатьох десятиліть виступав визначальним чинником національної консолідації, виявом генетичного потягу українства до територіального й духовного єднання, спадкоємності історичної державницької традиції. Цілісність етнічної території стала фундаментальною підвалиною відродження сучасної незалежної, соборної України.

Сьогодні, після Революції Гідності, окупації Росією Автономної Республіки Крим, у час неоголошеної війни на Донбасі, ми розуміємо ще глибше і гостріше важливість єдності нашого народу, соборності наших земель, безпеки і розвитку нашої європейської держави. Весь цивілізований світ з нами, тому ми – переможемо!