Прес-центр райдержадміністрації повідомляє

21 лютого в м. Тульчині сталася незвичайна подія через деякий час після позачергової сесії районної ради. Несподівано для багатьох жителів міста і району, за рішенням виконкому міської ради, участю окремих депутатів районної, міської рад та представників громадськості був демонтований пам’ятник В.Леніну, що простояв біля адмінбудинку районної ради та райдержадміністрації близько 28 років. Наразі металева скульптура вождя світового пролетаріату зберігається під контролем міської ради. За часів незалежності України попередні спроби демонтажу цього пам’ятника (в 1993-му та 2005-му роках) були невдалими. До слова, сам процес демонтажу був проведений у досить цивілізований спосіб та за допомогою потужної техніки, що не йде ні в яке порівняння з аналогічними фактами у Києві, окремих обласних та районних центрах по всій Україні впродовж останніх 3-х місяців.

За радянських часів пам’ятників В.Леніну, як відомо, було безліч, а їхня культурна, мистецька цінність були віддані в жертву ідеологічній необхідності. Вінниччина ще років 10 тому мала 203 пам’ятника вождю. Скільки їх зараз – невідомо, але багато громадян вважають, що пам’ятники мають встановлюватися, передовсім, відомим вітчизняним діячам, героям-землякам, а не закордонним вождям. «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля.» - писав колись наш Кобзар, якому є пам’ятники у Тульчині та кількох селах району.

Напередодні 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка згадалося, як в грудні 1917 року радянська (більшовицька) влада за наказом В.Леніна рушила з м. Харкова на на центральну Україну, а 29 січня 1918 року відбувся відомий вже нині бій біля залізничної станції Крути. Далі – був червоний терор проти українських «націоналістів» у Києві, де садист М.Муравйов розстріляв кілька тисяч людей за … українську мову, гімн «Ще не вмерла Україна», синьо-жовтий прапор і тому подібні «злочини». І так тривало упродовж всієї братовбивчої, кривавої громадянської війни 1918 – 1922 років, під час масових репресій, голодоморів і т.п.

Ось що писав В.Ленін у «Тезах про Установчі збори» в грудні 1917 року: «12. Последние события на Украине (отчасти также в Финляндии и в Белоруссии, а равно на Кавказе) указывают равным образом на новую группировку классовых сил, идущую в процессе борьбы между буржуазным национализмом Украинской рады, Финляндского сейма и т.п., с одной стороны, и Советской властью, пролетарски-крестьянской революцией каждой из этих национальных республик, с другой.» (В.И.Ленин. Избранные произведения в четырех томах. Том 3. – Москва, 1986. – с.39-40).

Зрозуміло, якій стороні тоді «допомагав» більшовицький уряд В.Леніна! Чомусь вождю світового пролетаріату дуже не подобалися у свій час «буржуазна» Центральна рада, уряд і Конституція УНР, вожді української революції М.Грушевський, С.Петлюра, В.Винниченко… В такому випадку, чому ж цей російський вождь та його пам’ятники мають подобатися нам у час незалежності України? Питання не риторичне, а конкретно історичне!

На думку істориків, політологів, фахівців з вивчення громадської думки, консолідувати сучасну Україну, її народ від заходу до сходу, з півночі до півдня можуть лише загальнонаціональні постаті князів Володимира Святого і Ярослава Мудрого, гетьманів Петра Сагайдачного і Богдана Хмельницького, митців Тараса Шевченка і Лесі Українки, Івана Франка і Миколи Леонтовича, філософа Григорія Сковороди і правдоборця Василя Стуса, згаданих вище діячів УНР та ін.

Останні трагічні події у Києві не лише не заперечують цієї думки, а навіть загострюють її актуальність, як ніколи. Ніби про наш час писав понад 150 років тому незламний Кобзар: «А люди виростуть. Умруть ще не незачатиє царята… І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі.»