Велетень українського слова

9 березня виповнюється 203 роки від дня народження великого сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка(1814-1861). В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у культурі та мистецтві. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Залишена спадщина надзвичайно багатогранна: він поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф. Член Кирило-Мефодіївського братства, академік Імператорської академії мистецтв.

22 березня (3 квітня) 1845 року Т.Г. Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання художника. Рада Академії, розглянувши заяву Шевченка, винесла таке рішення: «Ст. 12. По прошению вольно приходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания не классного художника и представить на утверждение общему собранию Академии». Вже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника. Можливо, що завдяки цьому йому запропонували членство в Київській Археографічній Комісії. Тож в 1846 році Тарас Григорович одержав від київського генерал-губернатора розпорядження виїхати до Кам’янця, по дорозі збирати фольклорні й етнографічні матеріали та як художник змальовувати історичні й архітектурні пам'ятки.

21 вересня “вільному художнику” Т. Шевченку вручили подорожню та 150 рублів сріблом. Очевидно, цього або наступного дня він і виїхав з Києва. До останнього часу маршрут Т.? Шевченка на територію Вінниччини був не відомий, відповідні дослідження не проводилися. Лише не так давно літературознавець Петро Жур на основі повісті “Прогулка с удовольствием и без морали” (1856–1857) та дорожника “Расписание трактатов от Петербурга до Москвы и других важнейших мест Российской империи” (1842) простежив шлях поета під час його відрядження з Києва.

Тарас Григорович Шевченко рушив через Васильків, Білу Церкву, Сквиру й невдовзі опинився у межах сучасної Вінницької обл. За кілька днів перетнув її з північного сходу на південний захід відвідав селище нашого району Шпиків, і 2 жовтня 1846 року прибув до Кам’янця-Подільського. Нажаль історія не залишила нам матеріалів тієї подорожі – вони не збереглися, та Вінниччина, її природа, населення, історія та культура залишили глибокий слід у творчості Т. Шевченка. Це стосується, насамперед, поем “Гайдамаки” (1841), “Варнак” (1849), “Марку Вовчку” (1859), “Прогулка с удовольствием и без морали” (1857). Духовно Тарас Григорович ніколи не розлучався із цими місцями, а набуті тут враження відлунювали ще не раз у його творах.

Археографічна комісія згодом організувала нову експедицію, але Т. Шевченко участі в ній не брав. 1 березня його звільнили зі складу співробітників комісії, а 4 квітня 1847 р. заарештували при в’їзді в Київ.

Дослідження Т. Шевченка в галузі життя і побуту українського народу набули особливого значення. Правда, він не залишив спеціальних праць з етнографії, бо ця сфера не була для нього основною, але збирання, вивчення і використання у творах Кобзаря етнографічних матеріалів становить наукову цінність. На підставі вивчення історичних пам’яток, а також життя і побуту українського селянства, він робить глибокі висновки про героїчне минуле рідного народу. Працюючи як художник і етнограф, збираючи матеріали, особливо ті, що стосуються українського народного життя, Т. Шевченко не тільки не обходив питання про становище українського селянства, а навпаки – широко застосовував етнографічні матеріали, щоб довести згубний вплив кріпосницьких відносин на розвиток матеріальної культури українського народу. Серйозна практична робота в галузі української етнографії дала можливість Шевченкові зробити висновки про те, як треба вивчати і висвітлювати життя та побут, у який спосіб організовувати дослідження, щоб правильно показати матеріальну і духовну культуру українців. Щоб писати про народне життя, вважав Тарас Григорович треба насамперед добре знати, а щоб добре знати, треба серйозно і послідовно вивчати. Не можна братися за висвітлення побуту народу, маючи про нього поверхові відомості.