14 травня – День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни
Україна вперше відзначатиме День пам'яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни, 14 травня. Цю пам'ятну дату запровадили постановою Верховної Ради від 02 лютого 2021 року № 1178-ІХ.
В цей день віддають шану усім людям, які проживають на території України, ризикуючи своїм життям та життям рідних, допомагали євреям уникнути терору нацистів у роки Другої світової війни (Праведники народів світу).
Праведники народів світу (мовою іврит – гасідей уммот га-олам) – почесне звання, що присуджується Державою Ізраїль тим, хто в роки Другої світової війни в окупованій нацистами Європі рятував євреїв від знищення. Термін походить з іудаїзму, спочатку використовувався для позначення неєвреїв, які дотримувалися 7-ми основних заповідей із 613-ти, обов'язкових для євреїв.
У Меморіальному комплексі Катастрофи та героїзму єврейського народу «Яд Вашем» (Єрусалим) із часу його заснування (1953) працює Комісія із встановлення та пошанування «праведників народів світу». За даними на 1 січня 2011, відомо 23788 «праведників народів світу» у 44-х країнах. Найбільше їх виявлено в Польщі (6266), Голландії (5108), Франції (3331). Звання «праведник народів світу» присвоює з 1963 громад. комісія при «Яд Вашем», до складу якої входять відомі ізраїльські юристи, історики, а також представники уцілілих під час Голокосту євреїв. Почесне звання «праведник народів світу» надається, якщо висунута єврейською спільнотою кандидатура відповідає наступним вимогам за існування наступних умов:
1) здійснення активних вчинків задля врятування євреїв, навіть якщо ці дії виявилися безуспішними через незалежні від рятівника обставини;
2) за реальної загрози життю рятівника, пов'язаної з такими діями;
3) за безкорисливості, тобто при рятуванні євреїв без отримання або очікування винагороди;
4) якщо під час операції з рятування, а також до неї та після неї рятівник не завдав шкоди ін. євреям або неєвреям;
5) за наявності достовірних свідчень.
За добу нацизму було знищено біля 6 млн.євреїв. Понад 1,4 млн. загиблих припадає на Україну.
Рятування євреїв відбувалось різними методами:
1) переховуванням від нацистів та колаборантів;
2) наданням фальшивих (чи справжніх чужих) документів або видачею посвідчень зі зміненими іменами представниками Церкви;
3) організацією втечі з гетто або таборів;
4) переправленням євреїв до партизанських загонів та в безпечні місця.
За попередніми даними, на теренах України представниками різних національностей було врятовано понад 17 тис.євреїв. На відміну від західноєвропейських теренів окупаційний режим у Східній Європі та СРСР був значно жорстокішим у покаранні тих, хто був звинувачений у наданні допомоги євреям. За переховування єврея окупанти загрожували розстрілом не лише рятівникові, але подекуди й усій його родині.
За підрахунками Я.Хонігсмана, за надання притулку євреям тільки у Львівській області в 1943 році нацисти стратили понад сто українців. У Львові 38 % усіх кримінальних справ надзвичайного німецького суду для населення "Зондергеріхт" стосувалися осіб, які переховували євреїв або надавали їм якусь іншу допомогу. На думку Ж.Ковби, у Галичині з кожних десяти місцевих жителів (поляків та українців) "семеро пасивно чи активно співчували євреям". Серед рятівників євреїв часто були люди різних політичних переконань і представники різних релігійних конфесій. Ще не існує узагальнюючого дослідження позиції церков щодо нацистського "остаточного розв'язання єврейського питання" в Україні, але є свідчення по окремих регіонах. Так, митрополит УГКЦ А.Шептицький особисто надав притулок і зберіг життя 150-ти євреям і 15-ти рабинам. Близько 240 священиків та ченців допомагали йому в цій справі. За даними польських дослідників, 34 монастирі та католицьких організацій брали участь у рятуванні євреїв. Вони надавали в'язням гетто фальшиві документи та допомагали втекти до Угорщини. Відомі випадки масових видач євреям Львова сфальшованих документів священиками Вірмено-католицької церкви міста, а також переховувань євреїв. Протоієрей Гнівані й Ворошилівки (нині місто і село Вінницького району Вінницької області) о. Володимир Дложевський упродовж кількох місяців надавав притулок кільком єврейським родинам. На Кіровоградщині священики православних храмів масово хрестили євреїв, попереджаючи їх про загрозу знищення. У Сімферополі два священики (імена невідомі) були заарештовані за видачу свідоцтв про хрещення євреям. В окупованому нацистами Києві була відома своєю діяльністю сім'я священика О.Глаголєва, яка чимало зробила для врятування євреїв.
Надання допомоги та рятування євреїв здійснювалося як окремими особами – їхніми друзями, сусідами, діловими партнерами, колегами, колишніми однокласниками, знайомими, часом просто незнайомими, – так і представниками організацій, що потребувало застосування певних адміністративних ресурсів. Інколи це робили представники нижчих щаблів окупаційної адміністрації та місцевого самоврядування – наприклад, бургомістр Кременчука Синиця-Верховський видавав євреям фіктивні довідки про їхнє "арійське" походження, через що був страчений німцями.
По завершенні II світової війни факт рятівництва євреїв у СРСР, як і взагалі історія Голокосту, замовчувався. Згадувати про своє врятування або бути "рятівником євреїв" у рамках офіційно існуючої ідеологічної моделі війни, за якою всі "радянські громадяни" постраждали в однаковій мірі, було неможливо. Розірвані дипломатичні відносини СРСР із Державою Ізраїль виключили можливість для врятованих євреїв, урядовців з Ізраїлю подати в Україну або отримати звідти будь-яку інформацію. До того ж, каталог у "Яд Вашем" складений не за принципом етнічної належності, а громадянства рятівника. Оскільки Україна в часи війни не була окремою державою, багато людей із типовими українськими прізвищами зареєстровані, наприклад, у розділі "Польща". Тому пошук «праведників народів світу» в Україні активізувався лише відносно запізно, із розпадом СРСР, коли вже залишилося небагато живих рятівників, врятованих та свідків. 1993 року правозахисник Я.Сусленський зібрав матеріали на 400 рятівників євреїв, які жили на теренах України. Наразі робота з пошуку та громадського шанування триває, її виконують головним чином представники громадських організацій, місцевих єврейських громад, окремі особи. Станом на 1 січня 2011 року, звання "праведник народів світу" отримали 2363 громадян України. За інформацією працівників "Яд Вашем", ця цифра заледве відображає десяту частину зібраних свідчень про акти рятування. Решта, з огляду на різні причини (найчастіше це – смерть свідків, відсутність доказів або неповнота даних), залишаються поза межами процедури юридичного оформлення звання "праведник народів світу".
Процедура присудження звання праведника подекуди ускладнюється існуючими політичними та ідеологічними стереотипами й неоднозначністю ролі та дій особи, кандидатура якої розглядається, у період війни. Прикладом є справа митрополита А.Шептицького. Вперше питання про надання звання "праведник народів світу" митрополитові було розглянуте комісією при "Яд Вашем" ще 1984 року. Незважаючи на те, що клопотання про це було подано ще понад 20 років тому рабином Д.Кахане та ін. врятованими, на тлі загострення зовнішньополітичних обставин, зокрема радянсько-ізраїльських відносин, вирішення питання було відкладене. 1995 року комісія проголосувала за присвоєння звання "праведник народів світу" братові митрополита Климентію Шептицькому та греко-католицькому священику Маркові Стеку, але питання стосовно самого митрополита досі залишається відкритим.
Наукове вивчення мотивації рятівників почалося з 1980 років. Це питання цікавить не лише істориків, а й соціологів, психологів. Намагаючись виокремити закономірність у рятівних діях досить неоднорідної за соціальним складом групи осіб, а також відтворити узагальнений образ рятівника, дослідники запроваджують соціально-психологічні інтерпретації феномену «праведник народів світу». На думку дослідниці Нехами Тек, яка вивчала явище рятівництва в окупованій Польщі, в основі дій рятівників лежать не дружні відносини із врятованими напередодні війни, не релігійні погляди чи навіть родинні зв'язки, а особистісна риса, котру вона визначає як "автономний альтруїзм", притаманний "маргіналам", тобто готовність самовіддано надати допомогу, не побоюючися вступити в конфронтацію з навколишнім середовищем і суспільством. Психологи Семюел та Перл Олінери виокремлюють три соціопсихологічні групи рятівників: особи з розвинутим почуттям емпатії, "нормоцентристи" (для яких переважаючим виявилося почуття обов'язку щодо "референтної групи") та "аксіоцентристи" (які керувалися насамперед власними моральними принципами незалежно від того, хто потребував допомоги). Існують інші інтерпретації. Імовірніше, варто радше говорити про певний комплекс мотивів, що перепліталися та доповнювали один одного. Стосовно обставин Голокосту на теренах України можна виокремити наступну низку мотивів: 1) співчуття; 2) сімейне виховання, 3) родинні зв'язки та знайомства; 4) релігійно-етичний фактор; 5) незадоволені батьківські почуття (при врятуванні дітей); 6) неприйняття окупантів та їхніх дій; 7) уже існуюча з інших причин загроза смерті; 8) почуття самотності; 9) отримання допомоги від євреїв у попередній період; 10) докори сумління за інші скоєні вчинки; 11) ототожнення долі жертви із власною в минулому (наприклад довоєнні репресії); 12) емпатія; 13) надія на аналогічну допомогу собі в майбутньому в скрутні часи; 14) почуття прихильності чи любові; 15) потреба в робочій силі або фахівцях; 16) причетність до спільної справи (у разі рятування великим колективом; 17) компенсація за бездіяльність інших; 18) потреба довести собі або іншим свою значущість тощо.
В Україні триває лише початковий етап вивчення феномену рятівництва – пошук фактів надання допомоги євреям та вшанування вчинків рятівників, накопичення фактичного матеріалу, видання спогадів як рятівників, так і врятованих.
За інформацією Українського інституту національної пам'яті
